Історія і сьогодення: насіннєвий контроль в Україні

(до 110-річчя з часу запровадження)

Провідною галуззю економіки України завжди було й нині залишається сільське господарство, від рівня розвитку і продуктивності якого залежить не тільки продовольча безпека країни, але й її майбутнє. Особливої актуальності це набуває у світлі інтеграції у світове співтовариство, що на­самперед потребує забезпечення відповідності стандартів на всі види виробленої продукції. У цій ситуації може прислужитися історичний досвід ведення вітчизняного аграрного сектора, який вже будував своє циві­лізоване існування на приватній власності на землю до подій 1917 року, а також загальнодержавної — протягом 1920—1990 років.

Провідною галуззю економіки України завжди було й нині залишається сільське господарство, від рівня розвитку і продуктивності якого залежить не тільки продовольча безпека країни, але й її майбутнє. Особливої актуальності це набуває у світлі інтеграції у світове співтовариство, що на­самперед потребує забезпечення відповідності стандартів на всі види виробленої продукції. У цій ситуації може прислужитися історичний досвід ведення вітчизняного аграрного сектора, який вже будував своє циві­лізоване існування на приватній власності на землю до подій 1917 року, а також загальнодержавної — протягом 1920—1990 років.

Часи незалежності дали змогу не тільки багато в чому переглянути, а й переосмислити здобутки української нації у контексті світової еволюції людства. Виявилося, що з багатьох питань ми маємо не просто здобутки, але й пріоритети. Окремо з цього приводу слід виділити надбання вітчизня­ної аграрної науки та освіти. Низка фундаментальних монографічних видань останніх років розкриває, наприклад, істотні надбання на ниві селекції та насінництва . Нині дослідницька праця з питань селекції в Україні охоплює понад 200 видів рослин.

Першу вітчизняну селекційну станцію на сучасних українських землях було створено в Харкові 1908 року на чолі з професором П.В. Будріним. За цим містом — і пріоритет у проведенні 1-го з'їзду діячів із селекції сільськогосподарських культур, насінництва та поширення насіннєвого матеріалу, що відбувся 10—15 січня 1911 року.

Згідно з енциклопедичним визна­ченням, насінництво — це "галузь рослинництва, виробництво сортового і гібридного насіння сільськогосподарських культур" . Існуюча система сортового насінництва складається з таких взаємозв'язаних ланок: виведення державними селекційно-дослідними установами сортів, їх сортовипробування і районування, вирощування і розмноження сортового насіння, забезпечення сортовим насінням суб'єктів сільськогосподарської діяльності, сортовий і насіннєвий контроль. Отже, насіннєвий контроль був завжди важливою складовою системи сортового насінництва. Офіційно "насіннєвий контроль" — то "система заходів контролю за якістю насіння сільськогосподарських культур..." . Слід зазначити, що основні завдання, закладені у наведеному визначенні, фактично залишаються незмінними на території сучасної України вже майже 120 років. Так, за своїми сортовими і посівними якостями насіннєвий матеріал має відповідати вимогам державних стандартів. Тому безпосереднє завдання насіннєвого контролю полягає в перевірці сортових і посівних якостей насіннєвого матеріалу (сортової чистоти, схожості насіння, енергії проростання, засміченості різними домішками, вологості, абсолютної ваги насіння, зараженості його хворобами і шкідни­ками сільськогосподарських культур тощо). Це завдання покладено на контрольно-насіннєві лабораторії, розташовані в усіх територіально-адміністративних районах країни. Їх діяльність координує Українська державна насіннєва інспекція.Першу у світі контрольно-насіннєву станцію організував німецький учений Ф. Ноббе 1863 року в м. Тарандт (Саксонія). Згодом такі заклади з'явилися в Австрії, Данії, Швеції та інших країнах.

Перша вітчизняна контрольно-насіннєва станція, або за тогочасною назвою, станція випробування насіння, почала працювати у Петербурзі при Головному ботанічному саду в 1877 році на чолі з ботаніком професором О.Ф. Баталіним. Вже за радянських часів її було реорганізовано у відділ насінництва головного Ботаніч­ного саду, а згодом у Ботанічний інститут РАН. Незалежно у 1881 році питання контролю насіння досліджує на кафедрі загального землеробства професор А.Н. Фадеєв при Петровській (нині Московській сільськогосподарській академії ім. К.А. Тимірязєва). Згодом новий керівник кафедри В.Р. Вільямс через Департамент землеробства отримує право організації при академії особливої станції випробування ґрунтів і насіння.

В Україні першу контрольно-насіннєву лабораторію було створено у 1897 році Київським товариством заохочення землеробства та сільськогосподарської промисловості, яка офіційно застосувала норми на насіння. За перший рік свого існування лабораторія зробила аналіз понад 1000 зразків насіння, що надійшло від замовників.

Згодом контрольно-насіннєві станції створюються в різних регіонах країни при сільськогосподарських то­вариствах, дослідних закладах — Харкові (1906), Катеринославі (1907), а потім і в Лебедині Харківської та Ромнах Полтавської губерній . До 1917 року в країні діяло майже 50 контрольно-насіннєвих закладів.

Слід особливо зупинитись на постаті першого керівника Київської контрольно-насіннєвої станції професора Петра Радіоновича Сльозкіна, 145-річчя від дня народження якого збіглося із 110-річчям запровадження на українських землях насіннєвого контролю. На жаль, наукова багатогранна спадщина вченого залишається недостатньо дослідженою. Хоча в багатьох питаннях ведення сільського господарства та його наукового забезпечення постать Сльозкіна залишається знаковою. Наприклад, історичні розвідки часів незалежності доводять, що контрольно-насіннєва станція з відділенням для сільськогосподарсько-хімічних аналізів при Київському товаристві заохочення землеробства і сільськогосподарської промисловості на чолі з ординарним професором, фахівцем землеробства П.Р. Сльозкіним стала першоосновою теперішнього Національного наукового центру "Інститут землеробства" УААН .

Народився Петро Родіонович 1862 року в селянській сім'ї. Закінчив із відзнакою Московську реальну школу за спеціальністю "інженер", а в 1885 році — Петровську сільськогосподарську академію . Після її закінчення був відряджений до Америки для вивчення культури бавовнику з метою піднесення вітчизняної текстильної промисловості. Результатом поїздки стала видана у 1887 році монографія "Культура хлопчатника в Соединенных штатах". З 1889 року він викладає у Петровській сільськогосподарській академії, і як один із кращих відряджається на дворічне стажування в провідні науково-освітні центри Західної Європи.

Після повернення Петро Родіонович прославив себе у вітчизняному галузевому науковому середовищі відкриттям особливого способу вивчення живлення у рослин, що одержав назву "метод ізоляції". Його опис вперше було наведено в оригінальній праці "К вопросу о влиянии среды на развитие корневой системьі", що вийшла друком 1893 року. У тому ж році він вдруге відвідав Америку як комісар сільськогосподарського відділу Росії на Всесвітній виставці в Чикаго . Результати цієї поїздки Сльозкін підсумовує в книзі "Современные вопросы научного земледелия" (1894).

Подальша творча робота вченого багато в чому переходить у ранг державотворення. Спочатку Петро Родіонович створює 1894 року Сочинську дослідну станцію й очолює її протягом двох років. Наступних тридцять років життя він віддає м. Києву. Істотним здобутком ученого стала організація у 1897 році Київської контрольно-насіннєвої лабораторії. Далі, починаючи з 1898 року, він бере активну участь у заснуванні та розгортанні діяльності сільськогосподарського відділення Київського політехнічного інституту, насамперед як професор кафедри спеціального хліборобства (землеробства). Крім того, він очолює галузеву лабораторію, дослідне поле, а протягом 1908—1918 років працює на посаді декана сільськогосподарсь­кого відділення КПІ.

Помітне місце посідає спадщина Сльозкіна у вивченні українських земель, де хліборобство споконвіку було провідним напрямом господарювання. Підвищити його продуктивність, як вважав учений, можна не тільки завдяки обробітку ґрунту, удобренню тощо, а й за допомогою впливу на саму рослину, її біологію. Завдяки такій ідеології, підтриманої практиками і науковцями, після 1910 року почали широко організовуватися селекційні поля і станції й активно впроваджуватися насіннєвий контроль. У 1908 році П.Р. Сльозкін видає найбільшу для свого часу монографію з питань цукрового буряку — "Сахарная свекла и ее культура".

Петро Родіонович був надзвичайно обізнаною людиною й непересічною особистістю. Широкий науковий світогляд ученого давав йому змогу репрезентувати передову галузеву наукову думку на всіх рівнях. Відомо, що професор В.В. Докучаєв запрошував його до Петербургу для читання публічних лекцій на тему: "Сільське господарство в чорноземній смузі Росії". Факт заслуговує на увагу майбутніх дослідників творчого здобутку видатного вченого-аграрія, бо він постає не тільки як рослинник, а й ґрунтознавець.

У роки перших сподівань української державності вчений, як завжди, в перших рядах перебудовників. Після створення при Українській академії наук Постійної комісії для вивчення природних багатств на чолі з академіком В.І. Вернадським, П.Р. Сльозкін із 1919 року є членом її сільськогосподарської секції .

Не стало Петра Родіоновича 30 листопада 1927 року, а його справа на ниві насіннєвого контролю України продовжує жити і удосконалюватися.

На території сучасної України насіннєвий контроль був найкраще організований Харківською контроль­нонасіннєвою станцією. Це стосується періоду до 1917 року і особливо — 20—30-х років минулого століття.

Станцію було засновано у 1906 році Харківським губернським земством при Харківському товаристві сільського господарства і сільськогосподарської промисловості . Першим її керівником був призначений М.С. Барабошкін, який очолював станцію до 1913 року . Саме на нього ліг увесь тягар становлення установи.

З першого дня функціонування головним напрямом діяльності станції стало випробування посівного матеріалу. М.С. Барабошкін неодноразово бував у службових відрядженнях за кордоном, відвідував провідні аграрні заклади, звідки повертався з новими ідеями, привозив проблемну наукову літературу. Він розробив проекти договору контролю і правила пломбування мішків, що вже давно використовувалися в роботі контрольних станцій за кордоном і мали певний вплив на розвиток насінництва в цілому.

Наступником М.С. Барабошкіна (1913—1915 рр.) став талановитий вчений і організатор сільськогосподарської справи О.А. Яната (1888— 1938) . Оцінюючи діяльність контрольної насіннєвої станції, професор М.М. Кулєшов писав: "А.А. Яната сумел внести организацию и систему во все эти мало оформленны до него искания и надежды. Со времени А.А. Янаты внутренняя организация станции отливается в строгие формы: распорядок работ, формы бланков, записей, отчетности тщательно им продумываются и всем этим с очень небольшими изменениями станция пользуется до настоящего времени" .

У 1914 році О.А. Яната опублікував серію повідомлень про напрями діяльності Контрольної насіннєвої станції Харківського товариства сільського господарства, а влітку того ж року організував обласну нараду представників контрольних насіннєвих станцій південних губерній Російської імперії. Протоколи наради він упорядкував і опублікував у першому томі "Известий" станції за 1914 рік.

Програма наради охоплювала майже всі питання, що поставали на той час перед контрольно-насіннєвою справою.

Основними з них були такі:

·                огляд діяльності станцій у Росії і діяльність Харківської селекційної станції;

·                обмін повідомленнями про діяльність станцій;

·                повітові та губернські насіннєві виставки;

·                взаємозв'язок контрольних станцій із дослідними установами;

·                питання дослідження зерна в районі;

·                дослідницька діяльність станцій;

·                проект закону Департаменту землеробства про боротьбу з фальсифікацією посівного матеріалу;

·                принципи організації контролю сільськогосподарських продуктів на загальних починаннях;

·                розробка форми бланків, протоколів, програми звітності станції;

·                обмін колекціями насіннєвого матеріалу між станціями; с

·                посіб взяття середньої проби для проведення аналізу;

·                методика дослідження насіння;

·                організація чергового з'їзду з контрольно-насіннєвої справи.

На думку М.М. Кулєшова, видання "Известий" було єдиним посібником, у якому найбільш повно висвітлювалися питання організації контрольно-насіннєвої справи, її значення, переваги і недоліки, а також завдання й перші досягнення в насінництві. За його словами, названа праця повинна стати помічником у подальшій діяльності станції, за матеріалами якої можна багато що передбачати і враховувати.

В.М. МАЛАСАЙ, кандидат

сільськогосподарських наук,

начальник Української

державної насіннєвої

інспекції 

Партнери